Духовний зв'язок поколінь

Вступне слово.

З давніх давен усьому людству відоме зображення "дерева життя" – гілочки, на якій ростуть три листочки. Перший листочок – символ минулого часу, другий – сучасного, а третій – майбутнього, що наводить на думку, про те, що все навколишнє – це наслідки минулих подій. А в тому, що народжується зараз, народжується майбутнє.

Зв’язок поколінь... Вічна проблема суспільного розвитку – передача життєвого та історичного досвіду від одного покоління до іншого.

Проблема не така проста, тому що передача ця може йти різними шляхами. Однією з таких форм є музейна справа. Доки існують музеї - живе духовний зв'язок поколінь….

Для високого рівня вихованості і духовної культури особистості потрібне підґрунтя, духовний зв'язок з надбанням попередніх поколінь. Ми вважаємо, що виховувати молоде покоління найкраще на життєвому прикладі особистостей, які своєю наполегливою, самовідданою працею досягли висот у професійній та громадській діяльності, залишили помітний слід в історії держави та рідного краю.

Вивчаючи літопис славетних односельчан, ми дослідили, що випускниками нашої школи є саме такі видатні особистості, які уславили не лише свій край, а й країну. І саме тому виникла в нас ідея про створення музею видатних випускників школи. Метою якого є увінчання імен видатних геніїв села. А це в свою чергу сприятиме збереженню історико-культурної спадщини нашого народу, вихованню в молодого покоління патріотизму, формуванню освіченої та всебічно розвиненої особистості.

На прикладі життєвого шляху цих людей наші учні, які роблять перші самостійні кроки, шукають своє місце в житті, зможуть діяти, працювати, робити усе, щоб бути затребуваними та шанованими людьми.

На базі музею проводиться пошукова робота, яка досліджує життєвий та творчий шлях випускників школи. Для цього створено громадську раду музею до складу якої входять представники педагогічного та учнівського колективів, громадськості села, а також організовано учнівські пошукові загони. Членами цих пошукових загонів є наші екскурсоводи, які зараз проведуть вас не тільки стежками життєвих сторінок наших видатних випускників, а й заглянемо в глибинний початок створення нашої школи.

І екскурсовод:

Центральна експозиція Музею видатних випускників школи присвячена найіменитішому краянину – знаному державному, політичному і громадському діячу, який обіймав найвищі державні посади в Україні, а нині – радник МВС України, голова Наглядової ради Національної академії внутрішніх справ України, генералу внутрішніх справ України – Василю Васильовичу Дурдинцю, який народився 27 вересня 1937 року в селі Ромочевиця в селянській родині. Розпочав навчання спочатку в Залузькій семирічці, а потім – у середній школі. Вчився на «відмінно». Очолював раду дружини, шкільну комсомольську організацію, захоплювався футболом, грав у шкільному ансамблі на народних інструментах, здобував перші або ж призові місця на олімпіадах. Середню школу закінчив із срібною медаллю.

Василь Васильович двічі обирався народним депутатом України, був членом Президії, головою Постійної Комісії Верховної Ради України з питань оборони і державної безпеки та першим заступником Голови Верховної Ради України.

У 1996 року увійшов до складу Кабінету Міністрів України як перший віце-міністр України, а згодом - Прем’єр - міністр України.

З 1999 по 2002 рік – Міністр з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від Чорнобильської катастрофи.

Левову частку експонатів для нашого музею передав саме він. А це – чималий архів фотографій різних періодів, документи, книжки, що раніше експонувались у Кабінеті Міністрів України та Національній Академії внутрішніх справ. Справжньою окрасою музейного зібрання стали генеральський мундир та численні нагороди Василя Васильвича Дурдинця. Серед них: «Знак Пошани» (1971), За заслуги» ІІІ ступеня, «Трудового Червоного Прапора» (1977), Ордени ««За особисту мужність» (1991), два Ордени «Князя Ярослава Мудрого» IV та V ступеня 2000 та 2002 роки; відзнака Президента України «Іменна вогнепальна зброя», «Золота зірка генерала внутрішньої служби України».

Усі ці документальні свідчення життєвого та професійного шляху Василя Васильовича красномовно підтверджують його багаторічну плідну працю і ви зможете це побачити на стендах, що висвітлюють його шлях від школи до сьогодення. Головний девіз його життя – робити людям добро. І це підтверджено на ділі.

ІІ екскурсовод:

В цій частині музейної кімнати ви можете дізнатись про теж видатну особистість державного рівня Петра Петровича Дурдинця – першого заступника міністра лісової та деревообробної промисловості УРСР. Народився 9 серпня 1930 року в Ромочевиці у селянській родині. Дитинство його пройшло в рідному селі. Закінчив 4 класи місцевої народної школи. У 1941 році був зарахований до Мукачівської гімназії. Закінчив 4 класи та вступив до Львівсьго лісотехнічного інституту, після закінчення якого шість років працював інженером на Мукачівському меблевому комбінаті, два роки директором філіалу Українського державного інституту проектування меблів у Мукачеві. Водночас заочно навчався в інституті на факультеті – механічної технології деревини та здобув науковий ступінь кандидата економічних наук в Ленінградській лісотехнічній академії. Автор понад 70 друкованих праць.

Наприкінці 1960 року переведений на роботу в Київ, де займав посаду начальника Головного управління лісової промисловості. З 1965 року по 1985 рік працював заступником Міністра лісової і деревообробної промисловості, а останні шість із цих років – першим заступником Міністра. Йому тричі пропонували посаду заступника міністра лісової і деревообробної промисловості СРСР- він рішуче відмовлявся.

Крім основної роботи, виконував відповідальні громадські доручення: головний редактор галузевого журналу та голова правління Науково-технічного товариства деревообробної та паперової промисловості.

За багаторічну сумлінну роботу нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, «Знак пошани», медалями «За трудову доблесть», «Ветеран праці», «1500-річчя м. Києва», Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України. Не змігши змиритися з неподобствами, що почали творитися у галузі, 1992 році пішов у відставку. Часто приїжджає у рідне Закарпаття, не забуває рідної Ромочевиці.

І екскурсовод:

Також ми вас хочемо познайомити з не менш видатною особистістю минулих років – це Алмашій Юрій Васильович (1910-1984)- виходець зі звичайної селянської родини, який власними силами проклав собі дорогу у вищий світ.

Народився Юрій Васильович 22 травня 1920 року в багатодітній родині. По закінченні Ромочівської державної народної школи навчався у Мукачівській руській гімназії. Наприкінці 30-х років працював завідуючим поштою у Залужжі. Як кваліфікованого фахівця, кращого поштового службовця, його перевели на службу у Мукачево, а затим у Берегово. Влітку 1939 року Юрія Васильовича запросили на службу у столицю Угорщини – Будапешт. Він швидко піднімався по службовій драбині і незабаром зайняв посаду завідуючого відділом міжнародних відносин у Міністерстві зв’язку Угорщини. Коли Угорщина стала соціалістичною державою, Юрій Васильович став заступником міністра зв’язку по міжнародних відносинах.

Він був відданим службовцем, любив свою професію, працював невтомно на високій державній посаді до виходу на пенсію.

У 1984 році приїхав до рідних, щоб поколядувати на Різдво, та підступила раптово хвороба, і на самий Новий рік, 14 січня 1984 року помер у Мукачівській лікарні.

Поховали його, як заповідав, біля батьків на сільському кладовищі.

Продовжили його справу трудової діяльності племінниця Печора Маргарита Іллічна та племінник Алмашій Василь Васильович, який став заслуженим діячем зв’язку.

ІІ екскурсовод:

Гордістю нашої школи є Федір Васильович Турянин, визначний музичний діяч краю..

Народився Федір Васильович у 1938 року. За час навчання у Залузькій десятирічці чітко виявилася перспектива подальшого навчання і діяльності.. кращий соліст школи, першу музичну школу пройшов у шкільному оркестрі народних інструментів. Самостійно навчився грати на баяні, в оркестрі грав на домбрі.. після закінчення школи 1955 року пропрацював трохи в залужанському клубі. А далі – відкрився музичний відділ у Мукачівському педучилищі, серед перших випускників якого був і Федір Васильович. Як обдарований музикант, він залишається працювати викладачем у рідному навчальному закладі. Водночас починається його творча робота у художній самодіяльності. Він керує хором Чинадіївського ДОКу та працівників культури Мукачівського району. Із 1961 по 2013 році Федір Турянин – художній керівник і диригент самодіяльної народної хорової капели учителів Мукачівської району.

Працював Федір Васильович директором Мукачівської дитячої музичної школи, директором дитячої школи мистецтв у Чинадієва.

Капела, керована Федором Васильовичем, у 1967 році удостоєна звання самодіяльної народної капели. У 1988 році вона стала дипломантом міжнародного конкурсу хорів «Таллін - 88», а також лауреатом першого, другого і третього конкурсів ім.. М.Леонтовича, учасником «Співочих свят» в Тернополі та Полтаві.

Федір Васильович випускає свої творчі збірки: «З народної керниці», «За Бескидом овес сію…», «Пісні рідного краю», «Світку мій карпатський», «Співай, Верховино», «Гомін Карпат».

У 1994 році Указом президента України Турянину Ф.В. присвоєно почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України». Нагороджений також Грамотою, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України, а в 1998 рокці йому вручено орден «За заслуги» ІІІ ступеня.

На жаль помер Турянин Федір Васильович минулого року, після відзначення в рідній школі ювілею «Капелі 55».

І екскурсовод:

Чималий внесок в літературне життя краю вніс український поет та педагог, випускник нашої школи - Чопей Іван Юрійович.

Народився у 1923 році. Навчався в початковій школі рідного села, яку закінчив в 1937 році, згодом вступив до Мукачівської реальної гімназії. Вищу освіту здобув в Ужгородському державному університеті на філологічному факультеті та в аспірантурі.

Працювати почав учителем семирічної школи в селі Залужжя, потім — директором Пістрялівської семирічки, а після — директором Залужанської середньої школи.

Але з 1961 року Іван Юрійович працює директором Мукачівської Загальноосвітньої школи № 3, а потім протягом 20 років — директором середньої школи-інтернату, звідки й пішов на пенсію.

Перший вірш «Мой день» надрукував у газеті «Карпаторусский голос» у 1942 року російською мовою.

Після визволення друкував вірші в місцевій пресі, альманахах «Радянське Закарпаття», «Сонячний годинник», у журналах «Поезія — 87», «Жовтень», «Заспів», «Піонерія», «Барвінок», «Початкова школа», «Дукля», в колективних збірниках «Перша зустріч», «Стежинами стають дороги», «Віщий вогонь».

Перша збірка поезій Івана Чопея «Молоді ластівки» вийшла в 1972 році. А потім аж через 20 літ заявилися інші: «Пахне літо чебрецями», «Осінні акварелі», «У лісовому царстві» та інші. У Івана Чопея вийшло з друку 13 книжок.

Як і в молоді роки, так і на схилі літ Іван Чопей написав багато віршів на релігійну тематику, які друкувалися в «Новинах Закарпаття», «Панорамі», «Благовіснику». Окремою книжкою вийшли вірші цієї тематики під назвою «Прозріння», на деякі з них композитор І. Ладика написав музику. На слова Івана Чопея також написав музику Ф. Турянин та опублікував у збірнику «Світку мій прекрасний».

У ролі прозаїка Іван Чопей виступив уперше з окремою книжкою «Березневе сонце». Це твори, що друкувалися в періодичній пресі, написані автором-свідком про те, що бачив і пережив особисто.

За багаторічну та бездоганну громадську роботу він нагороджений багатьма грамотами і медалями. Відмінник народної освіти. Почесний громадянин Мукачева. Помер Іван Юрійович у 2008 році.

ІІ екскурсовод:

Ще один видатний митець, випускник нашої школи, заслужений художник-скульптор України – Лендєл Андрій Васильович.

Народився в селі Залужжя в 1925 році в багатодітній родині. В сім років втратив маму. Голод і злидні панували в убогій маленькій солом’яній хатині. Але змалечку прагнув вчитися. В школі вчився на відмінно, любив малювати з ранніх років. Малював висушеною глиною на дощечках. Після закінченні школи, вступив до Ужгородського художнього училища. Там викладачі виявили природній талант хлопця і рекомендували продовжити навчання у Львівському інституті прикладного мистецтва. Але в батька можливості вчити сина не було. Андрій рано оженився на дівчині фельдшер-акушерці нашого села, яка всю свою мізерну зарплату віддавала йому на навчання. Після закінчення інституту отримує спеціальність скульптор-художник і по направленню їде працювати в Івано-Франківськ (тодішній Станіслав).

Заслуженого художника України Лендєла Андрія Васильовича занесено в реєстр видатних особистостей міст Коломиї та Івано-Франківська. Його визначні роботи – це Пам’ятник Мирославу Ірчану в місті Коломия, пам’ятник Івану Франку — із книгою у руці, а перед ним — глиба з барельєфом бригади каменярів, портрет Стефаника, який знаходиться в Музеї освіти Прикарпаття.

У 1993 році в жовтні, після важкої хвороби Лендєл Андрій Васильович помер.

І екскурсовод

Видатний політичний діяч Цібере Павло Петрович(1910 - 1969) народився 5 травня 1910 року в селі Залужжя шостою дитиною в бідній селянській родині. Батько Петро Цібере через бідність йде на державну роботу по ремонту шосейних доріг. В школі вчиться на відмінно і по наполяганню вчителя сільської школи йде вчитися в Мукачівську гімназію. Після закінчення гімназії брат Федір радить Павлові продовжити навчання в Празі. Він стає студентом юридичного факультету Празького Карлового Університету. Живе на невелику державну стипендію і допомогу брата, який став греко-католицьким священиком. Студентські роки (1930-1936) Павло проводить активно: він є членом Суспільства юристів, в яке входили тодішній президент Чехословаччини Томаш Масарик, міністр закордонних справ республіки Едуард Бенеш, інші політичні діячі, входить в суспільство карпаторуських студентів "Відродження", очолює греко-католицьке суспільство. Після університету працює в Підкарпатському земському уряді.

Випускник юридичного факультету Карлового університету у Празі, він став юристом-політологом, відомим у Європі громадським діячем. У владі чехословацького президента Т.Г. Масарика він посідав місце радника у справах Подкарпатської Русі. Як такий, опікувався русинами — перебіжчиками з Закарпаття в СРСР, які масово потрапляли в ГУЛАГ.

Навесні 1945 року повернувся у рідне Залужжя, де і був заарештований. На волю вийшов у 1956 році. Повернувшись додому, Павло Цібере запропонував свої послуги УжДУ. Проте людина з такою біографією не могла розраховувати на позитивну відповідь. Тоді він їде до Харкова, де влаштовується на роботу на 2 факультетах харківських вишів. Та довга рука КДБ наздогнала його і тут. Був звільнений. Вчителював у Ужгородському районі, викладав іноземні мови. Останні роки провів у м. Мукачеві, де в повній самоті мешкав у маленькій кімнатці. Писав мемуари.

У 2010 році в селі Залужжя краяни відзначили 100-річний ювілей. Павла Цібере русинського Валенберга. Скромно, але з дотриманням традиції панахидою біля могили віддавали честь Павлу Петровичу ЦІБЕРЕ закарпатці. Відзначали його 100-річчя день у день з датою народження 5 травня. До місця поховання в рідному селі Павла Петровича Залужжі прийшли його друзі часів навчання в гімназії у Мукачеві, близькі знайомі, родичі, земляки та педагогічний і учнівський колективи.

В 2011 році відомий закарпатський прозаїк Дмитро Кешеля представляє фільм «Загублений у пісках часу» про відомого закарпатця.

Автор фільму зауважив: «Переповідати стрічку не буду, але трохи розповім про закадрові моменти. Вперше я зустрівся з Павлом Цібере, коли зайшов до батькового брата. Пан Павло був гарно вбраним, із аристократичними рисами обличчя. Тоді я не повірив, що цей чоловік є міністром і, знаєте, поставився до цього скептично, адже наші люди, коли вип’ють, доволі швидко стають директорами, міністрами!.. Згодом я був на зустрічі з Андрієм Патрусом-Карпатським, знову тоді заговорили про Павла Цібере. Минули літа й літа, я забув про ту розмову. А кілька років тому мені до рук потрапила київська газета «Сегодня», у якій прочитав статтю про відзначення 100-річчя пам’яті Павла Цібере. Також наголошу, що фільм не історичний, а художньо-документальний. Знаєте, саме те, що ми пам’ятаємо своє минуле, бережемо свою історію, визначає нас як європейців. І нам не треба йти у Європу – ми повертаємося до неї».

Насправді історія життя головного героя вражає. Простий сільський хлопець із Залужжя свого часу, можна сказати, злетів на політичний олімп Європи, а краяни про його життя майже нічого не знають. У драматичній долі Павла Цібере є все: карколомні успіхи, тяжка робота на благо Закарпаття і… забуття і таких призабутих визначних постатей ще чимало, тому попереду багато роботи.

Ми гордимося такими випускниками школи!

Заступник директора з виховної роботи:

Хочеться відмітити, що музей є на початковому етапі свого розвитку. Ми маємо намір залучити до цієї роботи якомога більше жителів сіл Ромочевиця та Залужжя. Дещо в цьому питанні нам вже вдалося, а що саме ви могли сьогодні побачити.

Кiлькiсть переглядiв: 1853

Новини

Опитування

Хто відвідував наш сайт?

Календар

Попередня Листопад 2018 Наступна
ПВСЧПСН
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930